NEMO

Hi. Take it easy, baby, take it as it comes...

Як у білому човні, пливе очманіла споруда. Хтось гукає до нас з недалекого краю міста. Марна праця – оце гукати, марна й марудна. Мертвим сном поснули оселі, стулившись міцно. Що там буде ізранку, як ми підіймемо вії, – Може, голий степ, може, – геометричний хаос. Пустотливі птахи витягують голі шиї І сміються із нас, наче діти, що чинять капость. На хвилинки розсиплеться хвиля моїх побажань. Тиша всотує зойки з далекого світокраю, Щоб ви жили, як чули, у брамі своїх відчувань, Щоб до вас приходило літо, яке я знаю. *** Це не серпень, це поки що мріяння, поки що сон Про високу, як подих у полум’я попельну спеку. Це улюблена гра, що стає ритуалом, це легка, Це безжурна пора промовляє в купальський вогонь. Я навпомацки знайду, навприсмак, незайману мить, Я відчую відлуння, що сховане в місяці горном, Як стікають часи у годинник плетінням століть, Як пісок розпадається миттю під хвилями моря. Я шукаю тебе, моє серце, де глина і сіль. Той пісок на зубах – твоя мова, ще незрозуміла. Це коріння в мені проростає, тремтить від зусиль, Як бджола або вуж, що вгризається в ґрунт знавісніло. *** Чи ти бачив колись, як каміння тамує подих, Смерть зриває посмішку просто з самого рота. Камінь – як немовля, сповзає в оту дрімоту, Що стоїть у сутінках біля мостів на водах. Тінь стікає краплями в темну, як око, річку. Камінь пада на дно, і по колу ідуть хвилини, Наче вічність тане крижинками з серцевини, Розтікаючись часом, водою та власним віком. У камінні сховано біль і вселенський овид. Я зринаю з дерева птахом, немає спину. Ти з долоней ковтаєш вічність холодну, розчинну. Немовля уві сні відчуває свій давній спогад. *** Хочеш, я розповім тобі про безсмертний ліс, Де дерева вгризаються в небо та п’ють як коні, Де коріння з біллю виборсується з землі, Як цупкі, шарудкі та хижі, міцні долоні. Там живуть вовки й ведмеді, тамують жах, Що прихований в стовбурах, і в гілках, і в листі, Там живе величезний, з дівочим обличчям, птах. Коли він кричить, його чути аж тут, у місті. Там живе ніколи ніким не бачений звір. Він ховається в хащах, а в пащі – квітка стожарна. Там, де папороть... чуєш, – лише повір: Ти до мене прийдеш, а шлях тобі скажуть хмари. *** Кінь. Він має ніздрі. Він пирхає зле й гаряче. Око його залізне Наче вогнем налите. Стану конем. ...А коні плачуть... То я віддячу Чотирма копитами срібними Ковалеві за куте літо. Стану конем, І шкіра, і грива мої полум’яні Тануть зойком у рані степу. Піду до сонця Й візьму його вогонь Як гарячу воду. Чи чуєш, як степ дзвенить? Я ношу на собі волю. *** Ми вивчаємо знаки, аби дізнатись, Про що мовчати. Наша мова – мовчання. Не риби, а ми, – німі. Ми самими очима Розписуємо ті чати, Де чатуємо в час війни. Виє вода безслівно, і час лунає. І минає місяць, і хмари мовчать дощем. Ми знаходимо знак тогосвітній, бо гра є Відшукати, де причаївся той щем. *** Тихше, ніж кішка, що бігає сходами зранку, Тихше, ніж дощ, що зудосвіта бавиться садом, Тихше, ніж яблуко падає з мокрим обличчям, Я буду шукати тебе у твоїй порожнечі. *** Блукати у яблуках жовтих рожевих зелених, Як той, що блукав між планет і зірок у долині, У космосі сплячого саду, де хижі тварини Очима зірок кожен крок випивають як келих. Де музика ллється по крилах мовчазних птахів, Краплинами дощику досвіту в тиху дрімоту, Де ти вже позбувся турбот і покинув роботу Лічити пісок і пригадувать схований спів. Той спів, що блукав у саду між зірок і планет У яблуках жовтих, прихований у серцевині, Де пошепки дощик співа колискову дитині, А в яблуках схована вічність, солодка як мед. *** Слова народжуються, щоб вбивати. Червоно-чорні квіти, як багаття, Підпалюють скуйовджену жорству У мертвих травах гине день. Живу. Останнє світло, срібне, наче дзвін, Співає колискову спогадкову, Де кінь спіткнувся й загубив підкову І вершника у травах загубив. Як бджоли, кулі заховались в кров Червоно-чорну – вогняне багаття, Знімілу, поки ще лунає спів... Земля народжується, щоб мовчати, Або вмирати, як немає слів.